Михайло Котов відомий українському читачеві завдяки роботі головним редактором журналу і додатків «Forbes Україна». До цього Михайло був виконавчим директором в «РІА Новини». Журналістську кар’єру будував у проекті «Газета.Ru», за 13 років пройшов шлях від колумніста до головного редактора.

Розкажіть, як ви прийняли рішення стати журналістом. Ви завжди знали, що хочете вибрати саме цю професію, чи це не був ваш перший вибір?

Журналістом я став випадково. У мене джазова музична освіта, і в 90-ті роки я заробляв, граючи з групою по московських клубах. Коли в моїй родині народилася дитина, грошей стало не вистачати. А мій друг, теж колишній музикант, вже кілька років працював у газеті «Комерсант». Він мені і запропонував піти в «комерсантівський» журнал «Столиця-Афіша» вести рубрику «клубні концерти». Робота здавалася нескладною: за тиждень треба було написати короткі новини про три групи, які виступатимуть. В одних – нова програма, інші записують альбом, треті вирушають у тур або роблять нове шоу. За це платили, здається, $300 на місяць, і для мене такий підробіток був вельми доречним.

Перший матеріал для журналу я вимучував дві доби. Мій друг його подивився, хмикнув і повністю переписав, не залишивши жодного мого слова. Лише факти: дати, цифри, події. Замітка вийшла міцною і завзятою, в стилі журналу. Підписувати своїм ім’ям я її відмовився, сказавши, що, мовляв, це твій текст, Андрій, ти його і підписуй. На що він розсміявся і відповів, що це нормальна практика, коли редактор повністю переписує текст недосвідченого автора. У підсумку ми прийшли до компромісу – замітка вийшла під псевдонімом Андрія Михайлова.

Поступово таких правок ставало менше, і незабаром я став підписуватися своїм ім’ям. У журналі я пропрацював близько року, під його закриття став вести розділ «Клубне життя», в якому складав клубні розклади, писав про концерти, дискотеки, вечірки і подібне. Потім Андрій покликав мене в новий проект – першу «справжню газету в Інтернеті», «Газету.Ru», яку з нуля створювали вихідці з «Комерсанта». Там ми мали зробити відділ публіцистики й «Суспільство». Через 10 років я став її головним редактором – найбільшої інтернет-газети в Росії.

Скільки і на яких спеціальностях потрібно вчитися, щоб стати журналістом і, зокрема, головним редактором?

Як показує мій досвід, щоб стати хорошим журналістом, зовсім не обов’язково здобувати освіту на журфаку. Нерідко хорошими журналістами стають люди абсолютно різних професій. Наприклад, перший головний редактор «Газети.Ru» закінчив Московський авіаційний інститут, його заступником був фізик-викладач МФТІ, відділ новин очолював колишній студент-ракетник. Їх об’єднували солідний журналістський досвід і небайдужість до подій навколо. А найголовнішими якостями журналіста, на мою думку, є цікавість і бажання детально розібратися в тих речах, яких ти не знаєш. Перевести це знання в букви – лише навичка, яку швидко опановуєш. Хоча, звичайно, є і великі таланти в журналістиці, чиї тексти подібні до літературних.

Що стосується редакторської роботи, то вона вимагає досвіду редагування текстів – спочатку своїх, потім чужих. Крім цього, необхідно добре орієнтуватися в новинах і знаходити важливі й цікаві теми. Організаційний досвід також необхідний – у підпорядкуванні редактора відділу опиняється кілька кореспондентів, а в підпорядкуванні головного – вся редакція.

Ким може працювати людина з освітою журналіста? Який вибір є в межах цієї спеціальності?

Зазвичай новачки стають кореспондентами – пишуть прості новинні замітки, репортажі, беруть нескладні інтерв’ю і тому подібне. Коли набираються досвіду, стають оглядачами або спеціальними кореспондентами, яким довіряють написання великих і складних матеріалів. Також людина може стати редактором – далі продовжувати писати, а також розробляти теми з іншими авторами, редагувати їхні тексти.

В онлайн-редакції завжди потрібні новинарі – журналісти, які не стільки пишу самі, скільки беруть повідомлення інформагенцій, інших джерел і формують з них стрічку новин. Попри уявну простоту завдання, хороший новинар серед початківців – рідкість. Треба вміти працювати з великим потоком інформації, добре в ньому орієнтуватися, а також розуміти, що є важливим, терміновим і гідним потрапляння в стрічку, а що – другорядне, не придатне для публікації.

Також останнім часом з’явилося безліч нових спеціальностей, що відрізняються від традиційних журналістських. Наприклад, фахівець з журналістики даних – він збирає інформацію, яку через її обсяг складно описати словами, разом з художником-дизайнером готує інфографіку та пояснювальний текст.

Чого у вашій роботі більше – креативності чи чіткого виконання інструкцій?

У роботі журналіста поєднуються ці два чинники. Без використання базових методів збору й подання інформації неможливо зробити журналістський матеріал, але й без креативності неможливо обійтися. І що більший у журналіста досвід, то затребуваніша креативність, а базові вимоги відходять на задній план, стають технічно необхідними методом і формою.

Які курйозні випадки відбувалися з вами за час роботи в журналістиці?

1. На початку роботи в «Газеті.Ru» в 1999 році журналісти були не дуже підковані технічно, використовували MS Word, Internet Explorer і ще пару-трійку програм. А в «залізі», як правило, взагалі не розбиралися. І ось одного разу випусковий редактор в черговий раз став скаржитися, як його дратує дзижчання поруч якогось комп’ютера (великий такий системний блок). Розпитавши всіх і не знайшовши господаря комп’ютера, редактор просто його вимкнув. І тут же «впав» сайт з усіма редакційними системами. Виявилося, що він вимкнув основний сервер «Газети.Ru».

2. Журналісти трохи циніки. Це така захисна реакція психіки на велику кількість негативної інформації, з якою доводиться працювати. Особливо кореспондентам, які пишуть про події, в тому числі вбивства. Одного разу в Москві на вулиці застрелили генерального директора не надто великої компанії з якоюсь поширеною назвою, наприклад, «Зевс». Злочин було скоєно вдень у центрі міста, тож це мало стати великою новиною з подробицями. Але цих, наприклад, «зевсів» на той момент було зареєстровано більше десятка, і кореспондентка почала телефонувати їм усім із запитанням: «Чи не у вас убили гендиректора?». Як не дивно, в деяких фірмах не були впевнені, що з їхніми керівниками нічого не трапилося, і просили зателефонувати пізніше, щоб уточнити. Зателефонувавши десь до п’яти таких фірм, а деяким зателефонувавши двічі, журналістка набрала черговий номер. На тому кінці їй абсолютно чітко сказали, що їхній директор живий-здоровий. На що вона на автоматі відповіла: «Дякую, тоді я зателефоную вам пізніше». Пауза. Після чого журналісти поруч від сміху сповзли під стіл.

3. Якось вчені одного НДІ зробили відкриття. Новину про це треба було доповнити коментарем їхніх колег з іншого інституту. Редактор дає завдання молодому кореспондентові й номер телефона, за яким слід зателефонувати. Кореспондент набирає номер, вітається і дуже детально хвилин десять розповідає своєму співрозмовнику про це складне диво-відкриття. Після чого просить його прокоментувати. Триває пауза. «А ви куди телефонуєте?» – запитують на тому кінці дроту. «До НДІ «Тяжмашприбіртехнології» (назву змінено. – М. К.), – відповідає журналіст. «А це квартира. Але мені було дуже цікаво! Телефонуйте, якщо у вас будуть такі цікаві новини!» Виявилося, редактор переплутав одну цифру в номері телефону.

Як виглядає ваш звичайний день? Яке з ваших занять вас надихає найбільше?

У різних редакціях робочий день починався по-різному. Але зазвичай – з перегляду новин і планування власної роботи на день (на тиждень, місяць) і вибору або уточнень тем номера (або онлайн-публікацій). Потім я дивлюся готові до виходу матеріали, правлю їх, якщо необхідно, сам або віддаю на правку профільному редактору. Проводжу зустрічі з комерційними й технічними службами редакції, зустрічаюся з ньюсмейкерами та експертами, спілкуюся з журналістами і сторонніми авторами. Тобто більша частина часу йде на організацію і підготовку майбутніх публікацій і проектів, а на контроль уже зробленого (якщо все було грамотно сплановано) – менша частина.

Найбільше мені подобається, коли вдається вирішити задачу, яка, здавалося б, не має рішення. Наприклад, терміново написати абсолютно нову статтю замість невдалої – не маючи на це ні часу, ні відповідного автора, тільки складну в роботі тему. Це вимагає нестандартного підходу, креативності, майстерності переконання й перемовин, а також вміння зібрати сили, сфокусуватися, працювати швидко й ефективно. Або, наприклад, провести під брендом видання складний захід, про який всі говорять, що це неможливо і потребує якихось неймовірних зусиль і великих ресурсів. А ти вигадуєш, як це зробити невеликими силами і дуже ефектно.

Який ваш професійний досвід ви вважаєте найціннішим?

Будь-який досвід цінний. Але найбільше я люблю нові знання та вміння, які отримуєш, піднімаючись на наступну сходинку кар’єри. Коли починав кореспондентом – це написання заміток і відкриття «світу журналістики», методів збору інформації, роботи з нею, її подання в зручному для читача вигляді. Коли став редактором відділу – це вміння не тільки знаходити, але й оцінювати теми з точки зору їх цікавості й різноманітності; розуміння, як вони наповнюватимуть твій розділ; що є сьогодні головним, а що – другорядним. Також організаційна робота – з планування, взаємодії з авторами. Коли стаєш заступником головного редактора або головним, завдання укрупнюються. Ти вже плануєш все видання, працюєш з усією редакцією. Це чимось подібне до бойових дій: кожна замітка – бій, редактори – командири загонів, а ти як головнокомандувач дивишся на весь бій у цілому, визначаєш головні напрямки ударів, розподіляєш сили й чекаєш слушного моменту для наступу.

І найголовніше. Ти береш відповідальність за всі дії, за кожне слово і кожну букву, під якими підписуєшся своїм ім’ям під бойовим прапором видання.